Промо
-
У променях любові
40 / 0 / 3 годаУ променях любові
Відкрила сторінку «Гарту» — і очі побігли рядками душевної сповіді «Вчителька стала дружиною». Зупинилась на знайомому прізвищі та адресі дописувача. Защеміло серце — це ж колиска мого дитинства. І закалаталось ще сильніше: автор — мій добрий вчитель, наш класний керівник Романенко Федір Степанович.
Знову повернулась до замітки, ніби повернулась в своє дитинство. Зринули в пам’яті однокласники, наш біологічний кабінет, мої дитячі витівки і уроки незабутньої його покійної дружини, а нашої вчительки алгебри і геометрії Марини Павлівни Романенко. Дозвольте вклонитись її світлій пам’яті.
Вперше свідомо запам’ятався мені урок математики в 3 класі Смяцької восьмирічної школи в далекі 60-ті роки. Я приїхала з Одеси, де вчилась в російській школі, і попала якраз на контрольну роботу з математики. Не відразу й помітила, що в мене за спиною на останній парті сидить сивочола жінка в сірому в дрібну клітинку костюмі, записуючи щось у великий зошит. (Марина Павлівна була завучем школи.) Я була відмінницею і легко справилась з контрольною роботою. Важко було з чорнильною ручкою — перо скрипіло, стріляло, кляксало — було незвично, бо в школі, де я навчалась до цього, вже писали авторучками і вводились кулькові ручки, про які в сільських школах ще навіть не чули. Підвела і мова: вчителька перевірила роботу і виправила помилки в словах «сколько», «ящиков» в задачі, оцінивши роботу на «4». Як я зраділа, коли Марина Павлівна, перевіривши наші роботи, охайно перекреслила «4» і вивела «5», завіривши виправлення своїм підписом «Ром».
Вона любила наш клас. Мабуть тому, що ми були з того кутка, куди її привів як дружину колишній учень, а потім чоловік Федір Степанович. Моя покійна тітка розповідала про їхнє кохання, як вона з подружками, будучи школярками, завмираючи, крадькома підглядала за закоханими. Це була любов найвищої проби.
Я дивувалась: як такі різні люди створили сім’ю? Марина Павлівна – рішуча, вимоглива і добра. Голос її ніколи не давав нам розслаблятися на уроці. А пояснювала вона теореми так, як ніхто з математиків школи. На перерві найнепосидючиших бешкетників міг спинити лише шелест слова «Марина!». Хоча ніколи я не бачила, щоб вона скубла когось за вуха чи чуба. Її вимогливість до себе і до нас породжувало оте шанобливе ставлення до її незаперечного авторитету.
Федір Степанович, навпаки, був спокійний, врівноважений. Ніколи не підвищував голосу. Якщо в класі з’являвся шумок, він не кричав на нас, не ставив перед класом порушників — він говорив ще тихіше, і мимоволі ми всі затихали, щоб почути, що він розповідає: найцікавіше він завжди говорив тихим голосом, ніби відкриваючи таємницю.
Наш клас був кабінетом біології. Але більше скидався на оранжерею чи зимовий сад: в кожному вазоні стояла табличка з відомостями про родину, рід, походження рослин. В позаурочний час наш класний керівник був такий «придумлястий», наполегливий і трудомісткий. Допомагав нам випускати класну стінгазету «Вперед», малював чудові карикатури і складав повчальні вірші. Досі пам’ятаю:
«Є у нашім класі хлопчик Мимоух.
На уроці він не слуха — ловить мух…».
Ми розводили з ним кролів. Я додавала йому чимало прикрощів. Бувало, що й на уроках Марини Павлівни дозволяла собі слабинку. Не зі зла, а через свою дитячу безтямність.
Але вони не сердились і прощали мені. Зате в моїй сирітський долі зробили найбільше за всіх. І в тому, що я відбулася як вчитель, їх велика заслуга і частинка їх сердець. Я й досі використовую метод свого Учителя — щоб вгамувати непосид на уроці, я стишую голос, і вони знову слухають.
Коли дізналась, що Марини Павлівни не стало, плакала, як за рідною.
Минулого року Смяцька школа святкувала 120-літній ювілей. До рідної школи з’іхались випускники різних поколінь з різних куточків землі.
Хіба ж могла я не прийти?
Хіба ж могла я не з’явитись,
У свою юність не зайти,
З своїм дитинством не зустрітись?
Ці рядки народилися з мого серця, ледве я переступила поріг школи.
Я йшла по коридорах і шукала сліди свого дитинства. Як же зраділа, побачивши модельки шпаківень, синичників, які колись виготовляв власноручно наш класний керівник. Ось гніздо ремеза — загадкова рукавичка, яка спонукала нас захоплюватись розумом пташок. Все це було колись надбанням відмінника народної освіти Федора Степановича Романенка і прикрашало стенди в нашому класі.
Хтось сказав, що Федір Степанович в лікарні і не прийде на шкільний ювілей. Ніби щось обірвалось — так хотілось побачити. А він, як завжди, скромно загубився серед односельців, що прийшли на свято. Ноги самі понесли мене через зал, а коліна зігнулись у великій шанобливості, немов у сина, що повернувся з далеких світів.
Той самий тихий голос, ледь полинялі засмучені очі та сивина, що білими снігами залягла в волоссі, розпорошилась у вусах. Але все таке до болю дороге і рідне. Стільки літ у серці носила тягар дитячого гріха — це я розбила стенд, а деталі пообмальовувала чорнилом, звівши нанівець його роботу не однієї ночі, не одного дня. Зізнаюсь йому у своєму проступку і з полегшенням зітхаю на його спокійне «Я ще тоді знав, що то ти…»
…Ми стоїмо біля вікна, і він, обпершись, на паличку, читає свої вірші, чисті, як його душа, і теплі, як його серце: «Я іду по стежечці…, де мої сліди».
Сльозинки прокладають стежинку на моєму обличчі, бо те, що болить моєму Учителю, боляче і мені… Ніхто вже не зустрічає мене на рідному порозі дідівської хати.
У серці кожного з цих людей стукало ще одне серце – серце його половинки, судженої Богом і долею. І не знайшлось там місця іншому серцю, бо навіки поселилась Вірність. Тому, коли я згадую школу, то завше бачу руки, які бережно тримають серце, в середині якого ледь тремтить ще одне серце. І зринають образи незабутніх Федора Степановича та Марини Павлівни, осяяні теплими променями їх любові.
