Промо
-
СОНЯХИ
238 / 1 / 8 летНезібрані соняшники на полях... Ні, вони не такі, якими ми їх пам'ятаємо. Чорні! Засипані снігами, побиті мрякою і вітрами, уже нікому не потрібні, холодні і процвівші, а під ними на землі МІНИ... І довкола такі ж чорні помарнілі душі людські, всередині яких пульсує Надія.
Які дивні спроби зупинити шалений механізм, несучись на ньому на всій швидкості, прибавляючи її. У кожного свої цілі, а результат один. Коли життя - це статистика... Коли ведуться порожні розмови, переговори на одній мові, де ніхто не розуміє іншу сторону. Імпульсами діємо, а хтось на цьому грає свою мелодію. Боже, коли уже наша Нація почне думати, а не просто сліпо сдідувати тому, що навіюють?! Скільки ще буде напиватися ця земля... кров'ю? Це уже нічого ні для кого не означає? Ми на стільки переповнені злобою, ненавістю, інформаційними помоями, які вливають ЗМІ, що не бачимо. У нас досі перед очима бездиханні скалічені тіла близьких. І це не закінчиться, тому що ми не хочемо. По інерції вбиваємо... людей!.. вбиваємо себе як здорових психічно і фізично особистостей. Стали машинами.
Я не знаходжу відповідей. Доки іще будуть повертатися додому воїни у дерев'яних гробах, якщо ми усі вже так давно хочемо миру?... "Не стосується"? Ким ми стали уже тепер, якщо не сьогодні - завтра, я знаю, мій тато поїде туди на війну... захищати від своїх же... якщо чотирнадцятилітній юнак бере у руки зброю і під іншим знам'ям також захищає... Кого і від кого? Я бачила сльози на очах одногрупника, коли він промовив, до кінця не вірячи своїм власним словам: "Давайте не будемо про це говорити, там помер мій друг..." Там живуть родини моїх знайомих, ні, не живуть - існують порою навіть без їжі. Бачила, як хвилювалися ці звичайні студенти, яким не під силу щось змінити, коли їхні рідні міста обстрілювали, будинки поряд обстрілювали, а просто на вулицях залишалися без кінцівок люди! Люди, які не ввійдуть в історію, які усе життя працювали, а зараз - руїни. І у тому попилищі горить щось цінніше за гроші - горять фотографії, згорає майбутнє... Я бачила печаль жінки, яка не може забрати свого супутника життя, інваліда на візку, із того пекла, і сама вже не може туди повернутися без перепустки, яку місяцями чекати. І не говоріть, що я не знаю, що таке війна, якщо не була на тому побоїщі!
Людина - це не гарматне м'ясо! Ми дозволяємо так ставитись до себе. Занадто звикли звинувачувати у всьому владу, і, якщо відверто, не віримо, що самі МИ можемо щось змінити. Все вичікуємо, доки там "на горі" вирішать за нас, для нас... і знову буде не так, тому що програють від цього звичайні люди (ми...), які дозволяють передвигати себе, мов фігуру на шахматній дошці. Пам'ятаєте, у цій грі королі не вмирають...
А покищо - поле і соняхи. Цей урожай уже не підлягає зібранню, занадто перестиг, а потім згнив...
АВТОР АННА ЛІБОРСКІХ
